Вы тут:
Главная > Новости > Стягнення коштів з боржника різними виконавцями

Стягнення коштів з боржника різними виконавцями

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» примусове виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) покладається на органи державної виконавчої служби та у визначених Законом України «Про виконавче провадження» (далі – Закон) випадках – на приватних виконавців.

Згідно зі статтею 19 Закону право вибору пред’явлення виконавчого документа для примусового виконання до органу державної виконавчої служби або до приватного виконавця належить стягувачу, якщо виконання рішення відповідно до статті 5 цього Закону віднесено до компетенції і органів державної виконавчої служби і приватних виконавців. Певна річ, що внаслідок дії вказаної норми часто виникатимуть ситуації, коли частина виконавчих документів про стягнення коштів з одного боржника опиниться на виконанні у державного виконавця, а частина – у приватного, або стягувачі за рішеннями майнового характеру відносно одного боржника звернуться до різних приватних виконавців.

Особливості виконання кількох рішень у разі надходження на виконання кількох виконавчих документів щодо одного боржника визначені статтею 30 Закону. Згідно приписів вказаної статті, виконання кількох рішень про стягнення коштів у рамках зведеного виконавчого провадження з одного боржника здійснюється державним виконавцем, який відкрив перше виконавче провадження щодо такого боржника. Виконання кількох рішень про стягнення коштів з одного боржника здійснюється приватним виконавцем у рамках зведеного виконавчого провадження.

Таким чином, на виконанні як в органах державної виконавчої служби, так і у приватних виконавців можуть перебувати окремі зведені виконавчі провадження, однак виконавчі дії у такому разі вчиняються виключно на рівні окремих суб’єктів виконання – державних чи приватних.

Разом з тим, статтею 5 Закону передбачено перелік категорій справ, які з огляду на їхню соціальну вагу можуть виконуватися виключно державними виконавцями. Приватні виконавці не наділені повноваженнями виконувати рішення про стягнення коштів з держави і на користь держави, про конфіскацію майна та ін.

З огляду на зазначений законодавчо встановлений розподіл повноважень щодо виконання окремих категорій рішень випадки одночасного перебування виконавчих документів як у державних, так і у приватних виконавців, будуть мати системний характер.

Оскільки кінцевою метою будь-якого примусового виконання рішень майнового характеру є фактичне повернення заборгованості в повному обсязі, найбільш гостро у випадку перебування виконавчих проваджень відносно одного боржника одночасно у державного та приватного виконавців або у різних приватних виконавців постає проблема розподілу коштів між стягувачами.

Так, статтею 46 Закону встановлено черговість задоволення вимог стягувачів у разі недостатності стягнутої суми для задоволення вимог стягувачів, а саме визначено, що:

1) у першу чергу задовольняються забезпечені заставою вимоги щодо стягнення з вартості заставленого майна;

2) у другу чергу задовольняються вимоги щодо стягнення аліментів, відшкодування збитків та шкоди, завданих внаслідок кримінального або адміністративного правопорушення, каліцтва або іншого ушкодження здоров’я, а також у зв’язку із втратою годувальника;

3) у третю чергу задовольняються вимоги працівників, пов’язані з трудовими правовідносинами;

4) у четверту чергу задовольняються вимоги стягувачів за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням, вимоги щодо збору на обов’язкове державне пенсійне страхування, страхових внесків на загальнообов’язкове державне соціальне страхування та вимоги щодо податків та інших платежів до бюджету;

5) у п’яту чергу задовольняються всі інші вимоги.

При цьому, вимоги стягувачів кожної наступної черги задовольняються після задоволення в повному обсязі вимог стягувачів попередньої черги. У разі якщо стягнутої суми недостатньо для задоволення в повному обсязі всіх вимог однієї черги, вимоги задовольняються пропорційно до належної кожному стягувачу суми.

Отже, вимоги з меншою соціальною значущістю поступаються вимогам зі значущістю вищою таким чином, що вимоги фізичних осіб мають пріоритет перед вимогами юридичних осіб, некомерційні вимоги мають пріоритет перед комерційними, вимоги держави поступаються вимогам працівників.

Встановлення черговості задоволення вимог стягувачів, як і розподілу стягнутих з боржника сум, перш за все спрямоване на погодження інтересів всіх учасників виконавчого провадження та дотримання розумного балансу приватних і публічних інтересів. Водночас, недотримання черговості може призвести до того, що у разі виконання рішення приватним виконавцем буде в повному обсязі задоволено вимоги однієї фізичної особи чи підприємства, у той час як держава та інші стягувачі, які пред’явили виконавчі документи до органу державної виконавчої служби, не отримають жодних коштів.

Також, відсутність законодавчо визначеного механізму вчинення виконавчих дій у випадку перебування виконавчих проваджень відносно одного боржника одночасно у державного та приватного виконавців або у різних приватних виконавців може призвести до накладення арешту та передачі на реалізацію одного й того самого майна боржника. А оскільки одним із наслідків примусової реалізації арештованого майна є зняття арешту з такого майна, виникає ризик придбання покупцем майна з арештами інших виконавців, що унеможливить належну реєстрацію права власності на таке майно за переможцем торгів. Також, в таких випадках не треба виключати можливість виникнення так званої «побутової корупції», а саме: припинення державним чи приватним виконавцем обтяжень майна боржника, накладених за постановами про арешт, винесеними в рамках інших виконавчих проваджень, тобто зняття арешту з майна боржника, накладеного іншим державним чи приватним виконавцем.

Розподіл коштів виходячи з календарного надходження виконавчих документів на виконання.

Діюча практика виконання зведеного виконавчого провадження в органах державної виконавчої служби вказує на те, що під час примусового виконання рішень відносно підприємства – боржника, на виконання постійно надходять нові виконавчі документи про стягнення з цього підприємства заборгованості по заробітній платі (посвідчення комісії по трудових спорах). У зв’язку з цим стягнуті під час виконання зведеного виконавчого провадження кошти в першу чергу розподіляються між стягувачами з трудових правовідносин.

Разом з тим, накази господарських судів про стягнення коштів на користь суб’єктів господарювання не виконуються місяцями, в окремих випадках роками, оскільки, ці виплати законодавець відніс до п’ятої черги.

Водночас, не слід забувати, що у стягувачів – юридичних осіб, які здійснюють господарську діяльність, також є працівники, яким необхідно виплачувати заробітну плату. Таким чином, неповернення юридичним особам коштів, належних їм до сплати боржником, призводить до порушення прав працівників, які перебувають у трудових відносинах зі стягувачем – юридичною особою. Звідси простежується, що встановлена черговість задоволення вимог стягувачів дещо не узгоджується з принципом рівності всіх суб’єктів права перед законом та судом, що визначений у статті 24 Конституції України, статті 7 ГПК України та статтях 2, 6 ЦПК України. Адже оскільки виконавче провадження є, зокрема, завершальною стадією судового провадження, вищевказаний принцип має застосовуватися і до процесуального становища стягувачів.

Саме тому запропонований підхід – зміна розподілу коштів в залежності від дати надходження виконавчого документа на виконання – стимулював би стягувачів не зволікати з реалізацією своїх процесуальних прав щодо стягнення заборгованості та сприяв би якнайшвидшому здійсненню конституційного принципу обов’язковості виконання рішень суду. Тим паче, що він вже застосовується органами державної виконавчої служби в окремих випадках. Зокрема, вимоги стягувачів щодо виплати заборгованості із заробітної плати та інші вимоги, пов’язані з трудовими правовідносинами, задовольняються в порядку надходження виконавчих документів. Втім, якщо ці виконавчі документи надійшли протягом одного дня і стягнутої суми недостатньо для задоволення в повному обсязі всіх вимог за такими виконавчими документами, відповідні вимоги задовольняються пропорційно до належної кожному стягувачу суми.

Разом з тим варто зауважити, що такий підхід видається дещо дискримінаційним по відношенню до прав та інтересів стягувача, який несвоєчасно, можливо навіть з об’єктивних причин, реалізував свої права на отримання виконавчого документа та пред’явлення його на виконання.

Інший варіант задоволення вимог стягувачів – у порядку виникнення заборгованості, тобто залежно від дати винесення рішення, за яким видано виконавчий документ, або дати набранням рішенням законної сили (вступу в чинність).

Завдяки такому принципу можна було б запобігти ситуації, коли внаслідок певної домовленості боржника з приватним виконавцем за новим судовим рішенням про стягнення штучно створеної заборгованості майно прискорено реалізовується та виводиться з-під арешту у порушення прав та законних інтересів інших стягувачів, виконання рішень яких вже здійснюється органами державної виконавчої служби або іншими приватними виконавцями.

Разом з тим, такий метод задоволення вимог стягувачів матиме деякі складнощі застосування, наприклад, необхідно буде відмінити правило, згідно з яким кошти, арештовані на рахунку клієнта, забороняється використовувати до надходження платіжної вимоги за тим виконавчим документом, для виконання якого накладався арешт, оскільки пріоритет списання буде надаватися залежно від дати винесення рішення, що підлягає виконанню. Тому такий підхід вимагає також чіткої регламентації порядку стягнення та розподілу коштів, накопичених на виконання ухвали суду про забезпечення позову.

Крім того, у разі задоволення вимог стягувачів залежно від дати винесення рішення або набрання ним законної сили реалізація прав конкретної особи значною мірою ставиться в залежність від тривалості розгляду її справи в суді, тобто від об’єктивного фактору.

Можливий ще один підхід до вирішення питання розподілу коштів між стягувачами, а саме – стягнення коштів в першу чергу за виконавчими документами тих осіб, на забезпечення вимог яких накладено арешт, тобто залежно від дати винесення постанов про арешт майна (коштів) боржника. Таким чином, хто з виконавців першим звертатиме стягнення, той і забезпечуватиме повне або часткове виконання рішення, що перебуває у нього на виконанні. Такий підхід значно прискорить вжиття заходів примусового виконання рішення, адже від спритності виконавців залежатиме отримання відповідної винагороди. Щоправда, в умовах одночасного вчинення виконавчих дій відносно майна одного боржника різними виконавцями, необхідно законодавчо встановити неможливість повторного оголошення у розшук одних і тих самих транспортних засобів, здійснення повторного опису майна, а також повторної його передачі на реалізацію.

Водночас, не варто забувати, що існуюча на даний час черговість задоволення вимог стягувачів не лише має на меті справедливий розподіл цінностей між стягувачами, а й переслідує певні завдання соціального характеру, такі як охорона інтересів найбільш незахищених категорій населення (наприклад, стягнення аліментів, відшкодування шкоди, заподіяної постраждалим від злочину), а також повернення коштів, належних до сплати до державного бюджету.

Скажімо, задоволення вимог певного стягувача – підприємства за рахунок майна боржника – фізичної особи, кошти від реалізації якого можливо було спрямувати на погашення заборгованості зі сплати аліментів на користь неповнолітніх дітей, навряд чи можна назвати таким, що відповідає основним засадам функціонування громадянського суспільства.

Ще одним варіантом вирішенням вище окреслених проблем може бути запровадження дієвого механізму взаємодії державних і приватних виконавців, спрямованого на своєчасне виконання рішень та задоволення вимог усіх стягувачів в повному обсязі. Вважаю, що такого результату державно-приватного виконання можливо досягти завдяки забезпеченню ефективного інформаційного обміну між виконавцями та діяльності спільно утворених виконавчих груп.

На сьогодні, відповідно до статті 25 Закону за наявності обставин, що ускладнюють виконання рішення (у разі якщо виконавчі провадження про стягнення коштів з одного боржника відкрито у кількох органах державної виконавчої служби, якщо боржник та його майно перебувають на території адміністративно-територіальних одиниць, віднесених до підвідомчості різних органів державної виконавчої служби, тощо), або у разі виконання зведеного виконавчого провадження в органах державної виконавчої служби можуть утворюватися виконавчі групи.

Порядок утворення виконавчих груп визначений розділом IV Інструкції.

Слід зазначити, що відповідно до пункту 13 розділу III Інструкції приватний виконавець може залучати для перевірки інформації про наявність боржника, його майна, місця роботи в іншому виконавчому окрузі іншого приватного виконавця на підставі договору про уповноваження на вчинення окремих виконавчих дій за встановленою типовою формою.

Однак, механізм узгодження дій між приватними та державними виконавцями відсутній, адже до складу виконавчої групи можуть входити лише державні виконавці одного або кількох органів державної виконавчої служби, а створення виконавчих груп за участю одночасно державних та приватних виконавців чинним законодавством не передбачено.

Серед питань, які найбільш гостро виникатимуть під час організації спільного виконання рішень, буде порядок утворення виконавчих груп та розподілу винагороди між виконавцями. Наразі рішення про утворення виконавчих груп приймається керівними особами органів державної виконавчої служби та є їх дискреційним повноваженням, тобто здійснюється ними на власний розсуд.

Разом з тим, з метою дотримання черговості задоволення вимог стягувачів для забезпечення координації дій приватних і державних виконавців без передачі один одному виконавчих проваджень про стягнення коштів з одного боржника, утворення виконавчої групи необхідно визначити імперативно. Тобто, необхідно законодавчо передбачити, що у разі, якщо виконавчі провадження про стягнення коштів з одного боржника відкриті в органі державної виконавчої служби та у приватного виконавця, вони виконуються у межах зведеного виконавчого провадженнявиконавчою групою, до складу якої входять приватний та державний виконавець.

«У разі відкриття виконавчих проваджень про стягнення коштів з одного боржника одночасно в органі державної виконавчої служби та приватним виконавцем або різними приватними виконавцями, виконання рішень здійснюється у рамках зведеного виконавчого провадження виконавчою групою, до складу якої входять державні та/або приватні виконавці».

Слід зазначити, що відповідно до пункту 7 Порядку виплати винагород державним виконавцям та їх розміри і розмір основної винагороди приватного виконавця, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.09.2016 № 643 (далі – Порядок), у разі коли виконання виконавчого документа було забезпечено виконавчою групою кошти між усіма членами виконавчої групи розподіляються порівну. У зв’язку з цим постає питання щодо встановлення обмежень розміру винагороди не лише для державних виконавців, але й для приватних виконавців.

Не варто забувати, що приватний виконавець як суб’єкт незалежної професійної діяльності та самозайнята особа самостійно організовує та утримує офіс, сплачує податки і заробітну плату своїм помічникам, вносить плату за користування реєстром та здійснює інші витрати, пов’язані з виконанням своїх професійних обов’язків. Його винагорода залежить виключно від результатів його роботи. Водночас, державний виконавець не обтяжений вищевказаними витратами та отримує заробітну плату за рахунок державного бюджету. Вагомим стимулом у роботі державного виконавця є можливість отримання останнім винагороди, передбаченої Порядком. Проте, якщо невиконання рішення для державного виконавця в кінцевому випадку впливає на неотримання ним винагороди, в той час коли заробітна плата все одно виплачується, то для приватного виконавця невиконання рішення та неотримання винагороди може значною мірою негативно вплинути на весь процес здійснення ним професійноїдіяльності.

У зв’язку з цим цілком прогнозованою є ситуація, коли при максимальних зусиллях приватного виконавця та незалежно від вжитих державним виконавцем заходів з боржника будуть стягнуті кошти, однак вони підлягатимуть перерахуванню у порядку черговості за категоріями виконавчих документів, які виконуються органом державної виконавчої служби. Тобто фактично, виконання рішень, які перебуватимуть у провадженні державного виконавця, в таких випадках може бути забезпечене за рахунок приватного виконавця.

У такому разі, відповідно до Порядку можливість отримати винагороду виникатиме лише у державного виконавця, у той час коли приватний виконавець буде позбавлений такої можливості, оскільки кошти отримає не його стягувач. Крім того, Порядком наразі передбачено виплату 0,5 відсотка стягнутої суми або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом, але не більше 200 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня календарного року, керівнику органу державної виконавчої служби та його заступникам, яким безпосередньо підпорядкований державний виконавець.

Зазначену норму також необхідно буде переглянути з тим, щоб вказаний відсоток вираховувався виключно із суми, належної до сплати державним виконавцям.

Також вважаю доцільним встановити обов’язок виконавців до відкриття виконавчого провадження відстежувати засобами автоматизованої системи виконавчого провадження вже відкриті провадження відносно одного боржника, які перебувають на виконанні в органах державної виконавчої влади та/або приватних виконавців, та повідомляти відповідних суб’єктів виконання про відкриття нового виконавчого провадження для об’єднання таких проваджень у зведене та включення нових виконавців до складу виконавчої групи.

На даний час технічна можливість такого інформаційного обміну забезпечена.

Налагодження порядку взаємодії органів державної виконавчої служби та приватних виконавців охоплює широке коло проблемних питань, які потребують невідкладного вирішення. Зволікати не можна, оскільки перші приватні виконавці вже активно здійснюють діяльність з примусового виконання рішень.

Запропоновані підходи до врегулювання відносин державно-приватного виконання рішень не ідеальні і є лише спробою пролити світло на ситуацію, яка вже склалася і яку неможливо ігнорувати. Тим не менше, будь-який із зазначених підходів може бути використаний. Водночас, прийняття конкретних законодавчих рішень у даному напрямку буде залежати виключно від спільної позиції, напрацьованої Міністерством юстиції України та Асоціацією приватних виконавців України.

Віталій Чепурний

Добавить комментарий

Top